Нашому родоводу нема переводу

Стародавня наука генеалогія існує стільки ж, скільки живе людство. Щоб переконатися в цьому, досить прочитати перші розділи Старого Завіту щодо походження різних народів від багаточисленних родичів: «Аврам народив Ісаака; Ісаак народив Іакова; Іаков народив Іуду і братів його…» Перші систематизовані дослідження монарших і дворянських родів виникли в Східній Європі, зокрема в Російській імперії, у XV столітті, а знатних українських родів – лише на початку ХХ.

На сучасному етапі розвитку інформаційних технологій та ресурсів генеалогічні дослідження набули надзвичайної актуальності. Необхідність їх дослідження зумовлена посиленням значення в сучасному інформаційному суспільстві про історію свого краю та дослідження геологічного коріння та родоводу.

Генеалогія – це хобі, мистецтво й наука дослідження сімейної історії, за допомогою якої ви можете довідатися, ким були ваші предки, і дійти до витоків вашої родини. Сьогодні практично є доступ до безлічі історичних ресурсів які дозволяють нам легко знаходити інформацію про своїх предків. Для того, щоб простежити свою родовідну й сімейну історію.

Впродовж останніх століть на Буковині інформацію про народження, одруження та смерть людини в першу чергу записували у церковні книги (ще їх називають метричні книги, звідки і пішло слово метрика).

Що ж собою являють ці таємні книги?

По-перше, вони великих розмірів, іноді одна книга важить близько восьми кілограмів.

Окремі з них збереглись у доброму стані: шкіряна обкладинка та прекрасні записи чорнилом, збереглися навіть записи гусячим пером.

По-друге, такі книги оберігалися в минулому тисячолітті спеціальним церковним законом, і доступу до них ніхто не мав, окрім писаря та священика. Писарів здебільшого обирали на конкурсній основі. Вимоги – грамотність та гарна каліграфія. Церковні книги іноді можуть нам багато розповісти про наших пращурів.

На жаль, з плином часу та через різні обставини, за яких зберігалися книги, вони набули доволі непоказного вигляду: над ними «попрацювали» і вогонь, і вода. Окремо варто сказати про чорнила, якими робили записи у церковних книгах. Наприклад, за австрійської доби вони були дуже високої якості, їх привозили із Відня, такі записи добре збереглися, іноді навіть здається, що запис зроблений щойно. А записи зроблені кульковими ручками часто зовсім зникають, не витримавши випробування часом. Трапляється, що розгортаєш архівну справу, а аркуші в ній чисті; особливо паста боїться сонячних променів.

В обласному архіві зберігаються церковні книги, починаючи із XVIIІ ст. Коли береш таку книгу до рук, складається враження, що повертаєшся у ті далекі часи. Гортаючи її сторінки, бачиш скільки, наприклад, народилося немовлят 1825 року в Чернівцях чи в будь-якому буковинському селі, скільки повінчалося того року, скільки людей померло. Розгортаєш сторінку наступною року і читаєш про народження у когось первістка. Тут і людські трагедії — записи про смерть. Церковна книга — це своєрідна історія в історії, яка немов оживає на твоїх очах.

У давні часи національність не фіксувалася. Домінувало віросповідання родини, зазначалося, до якої релігії чи конфесії належали батьки, до такої записували й щойно народжене дитя. Іноді можна бачити такі записи, як «син графа» чи «дочка барона» — саме ці люди були, як кажуть, з вищого суспільного прошарку.

На Буковині у минулому тисячолітті переважали такі конфесії: православна, греко-католицька, римо-католицька, іудейська.

У різних конфесій такі записи велися різними мовами: старослов’янською, німецькою, румунською, польською, єврейською, російською, українською, але переважали старослов’янська, російська та українська. Інколи для записів про народження, шлюб та смерть відводились окремі книги.

Наприклад, у православних церковних книгах велися такі записи: на титульному листі записувалася назва села (міста), дата початку реєстрації записів про народження, шлюб, смерть і кінцева дата таких записів.

Про народження подавали таку інформацію: рік, число й місяць народження, дата хрещення, номер будинку, де народилися дівчинка чи хлопчик (тут варто додати, що, наприклад за австрійської доби на Буковині всі будинки мали свої номери навіть у сільській місцевості); далі ім’я дитини (її називали на честь дідуся чи бабусі, або зверталися до церковного календаря, і називали новонародженого на честь святого, якому приурочений цей день; ім’я та прізвище батьків народженого, ім’я та прізвище хрещених батьків та кумів, прізвище священика, який охрестив немовля.

Якщо дитина була незаконнонародженою, це також зазначалося в окремій графі.

Про одруження записували наступне: дата одруження, ім’я та прізвище тих, хто вступає у шлюб, номер будинку, звідки походять молоді (якщо одне з молодят з іншого села, про це обов’язково вказувалося), прізвище вінчальних батьків та свідків, прізвище священика, який вінчав чи завершив таїнство.

Про смерть подавалися такі відомості: рік, число, місяць смерті, ім’я при похрещені та постійне місце проживання, віросповідання та соціальний стан, звання, причина смерті (хвороба), назва хвороби (переважно у цій графі записано «сухоти»), прізвище та підпис священика, який здійснив обряд поховання.

Колись у різних селах Буковини церковні книги велися різними мовами та були різних форм.

Тут варто пригадати одну цікаву історію, що трапилась з моєю знайомою з Оттави (Канада), коли вона розшукала в архівах своє родинне коріння. Ось що вона розповіла: «Мої батьки походять з Буковини, із села Маморниця. Мій дідусь та бабуся виїхали до Канади, коли моєму батькові було років 9. Мій батько, коли був уже в поважному віці, понад сімдесяти років, сказав, що серце завжди підказувало йому, що у нього ще були сестри та брати, про яких він нічого не знав, і все мене просив, щоб я звернулася до архівних джерел у пошуках його родоводу. Я, по правді, у це не вірила, бо знала, що в мене ніколи не було рідних — ні тітки, ні вуйка, але щоб заспокоїти серце татуся, звернулась з листом до державного архіву Чернівецької області й отримала відповідь, що у мого батька були три сестри і чотири брати. Що ж з ними трапилося?

Я пригадала, що у штаті Юта (Америка) живе двоюрідна тітка, яка народилася також у Маморниці. Їй уже понад дев’яносто років, можливо, вона щось знає. Я сіла в літак і полетіла до тітки. Вона все підтвердила, що у мого татуся народилися брати та сестри, але всі повмирали маленькими і поховані у Маморниці, а вижив тільки мій батько.»

Таких людських доль можна зустріти чимало. Коли береш до рук таку церковну книгу, складається враження, що ти повертаєшся в інший вимір часу і перед тобою сотні й сотні людських історій, сповнених радості та горя, історії наших буковинців.

Приємно пригадати, що мною було досліджено у архіві генеалогічне коріння, яке походить з наших буковинських земель - таке належить, зокрема, Рамону Джону Гнатишину, генерал-губернатору Канади; Василю Курилику, художнику; Аркадію Жуковському, художнику; Євгенії Дутчак- Заячківській, професору Оттавського університету; Миколі Бідняку, художнику; Ервіну Чаргофу, лауреату Нобелівської премії; Марії Руснак, журналісту радіо “Канада”; відомому в Америці архітектору Івану Жуковському; Зенонію Стефаніву, історику; та багатьом менш відомим особам, що мають буковинське родинне коріння.

Отже, ми з вами можемо дізнатись, а хто були мої пращури, можливо, вони мали високий титул чи високий чин, звідки походить наше фамільне коріння.

«А як будувати своє генеалогічне дерево?» – запитаєте ви. Дуже просто: потрібно спочатку зібрати всю інформацію про ваших пращурів і починаєте робити таке собі дерево, яке росте і перші ваші предки повинні починатись з діда-прадіда – їх маєте розмістити в корінні самого дерева; а далі по наростаючому: це по гілках розміщати тих, хто народився наступним, де з’єднувались родини, – і аж до сучасних днів.

Скажу чесно, що це надто клопітка робота, іноді вона займає багато місяців та років, але коли ти збереш докупи своє родинне дерево, тоді ти будеш гордий за своїх.

Степан Карачко, член спілки архівістів України