Що далі?
Пройшовся чернівецьким євромайданом і відчуваю певне «дежавю». Десь все це вже було. Була ця ейфорія від своєї значимості та романтика майдану, були ці замерзлі посмішки, закутані у національні прапори, були відчуття, що повітря сьогодні пахне особливо якось, свободою. Було багато чого із цього, що зараз. І було не так давно.
Звичайно, більшість студентів навіть і не пам’ятають далекий для них і геть юний 2004 рік, коли на площах, за їхнє майбутнє, мерзли їхні батьки. І мерзли ніби сильно, і кричали голосно, і ходили довго і багато, але чомусь діти тепер змушені виходити на площі знову. Але саме жахливе в усьому цьому, на мій погляд, це те, що нинішні євромайдани, які з аполітичних вже перетворюються на опозиційно-кишенькові, приведуть до влади усіх тих, хто своїми амбіціями, тупістю, жадібністю, цинічністю змарнували усі здобутки помаранчевої революції. Хоча є залізна відмазка: ми всі Д’Артаньяни, а Ющенко - Елтон Джон. Але в неї здається не вірять навіть самі опозиціонери.
А що ж буде далі? Тоді приборкати свої амбіції заради країни не змогли двоє. Чи зможуть це зробити тепер четверо, у трьох із яких амбіції точно вже не менші? Чи стане усім портфелів?
Микола Сергієнко
