У Вітрянці на Чернівеччині маланкували ще 31 грудня

Збираються цього року приїхати до Чернівців на фестиваль маланкарі із села Вітрянка, що на Сокирянщині.

Хоча Маланку із Сокирянщини у Чернівцях (через географічне розташування), менше знають, аніж, скажімо, про вашковецьку, вона автентична і має давні традиції.

Маланка ходить селом 31 грудня

Традиції Маланки на Сокирянщині мають свою особливість, розповідає директор Будинку культури села Вітрянка Сокирянського району Ганна Дем’янчук. Народні гуляння, переодягання, які називають «Маланкою», відбуваються в останній день року, а не вночі проти 14 січня.

– У нас ряджені ходять селом 31 грудня, – каже жінка. – Це група людей у складі приблизно 27 осіб (переважно молоді хлопці). Є такі персонажі: Маланка, Офіцер, Цигани, Жид тощо. Вони носять із собою опудала двох коней та ляльки. Разом із цими персонажами ходять четверо музикантів, які грають на акордеоні, трубі, саксофоні і барабані. Збираються учасники дійства о 9 ранку і до вечора обходять усі двори у селі. Вони колядують, ставлять сценку, грають на музичних інструментах, танцюють. А відтак першого січня за зароблені гроші маланкарі влаштовують гуляння у місцевому клубі.

Перебрані ходять від хати до хати та просять господаря «показати свою Маланку». Міні-виставу показують лише у тому дворі, де господар дає згоду. Окрім живої музики та танців, перебрані колядують, віншують господаря з Новим роком та Різдвяними святами. Якщо в хаті є незаміжня дівчина, перебрані запрошують її до танцю. Для кожного персонажа дійства є своя музика. Це спеціальна мелодія, яка передається з покоління в покоління і не змінюється з роками, – стверджує Г. Дем’янчук.

Костюми та, власне, атрибути вітрянських персонажів теж відрізняються, скажімо, від вашковецьких. Якщо на Вижниччині ряджені колись ходили із «козою», тут ходять із «конем».

– Намагаємося відтворити звичаї та костюми перебраних, яких дотримувалися наші діди-прадіди, – розповідає  художній керівник вітрянських маланкарів Марія Гринько. – Наприклад, у нас ряджені ходять із двома «кіньми» та лялькою. Ці атрибути виготовляємо власноруч. Опудало «коня» плетемо із лози, набиваємо сіном, а зверху обшиваємо це білими простирадлами. У нашому клубі збереглися «коні», яких виготовили ще у 1990-х роках. Щоправда, щороку костюм «коня» оновлюємо, бо наші «коні» так танцюють, що доводиться їх підрихтовувати. Пришиваємо на опудало нові простирадла, прикраси із дощику та кольорових стрічок. На це потрібно приблизно 250 гривень.

Опудало «ляльки» теж робимо із підручних матеріалів. Одягаємо його у вишиту сорочку, зверху «цурканку», а на голову завиваємо хустку з тороками.

Костюми для учасників гурту маланкарів не купуємо, а придумуємо зі старих речей. Наприклад, для головного персонажа дійства Маланки, це – стара шуба, жіночі чоботи, хустка з тороками, знаходимо старі спідниці, які носили наші бабусі. Колись маски для ряджених виготовляли власноруч з гіпсу, дерева, гуми. Декотрі маски були дуже страшними, бо, наприклад, зуби у масках були із квасолі. Тепер молодь переважно купує готові маски.

За словами вітрянчан, у роки Радянського союзу їхню Маланку не забороняли. Дійство, яке влаштовували напередодні Нового року, вважалося народним святом. Забороняли тут тільки колядувати на Різдво. То ж, аби ці традиції не забули у незалежній Україні, молодь Вітрянки гаряче їх підтримує. Тут охоче переодягаються у різних персонажів та влаштовують театралізоване дійство. Кажуть, не хочуть, аби традиції переодягання призабули.

– У селі люди ще задовго до Нового року запитують нас, чи буде у селі Маланка, – каже Г. Дем’янчук.

Ольга Максимюк