Чернівчанин створює ікони технікою випалювання

Олександр Прудніков, який свого часу був першим головою Спілки підприємців Калинівського ринку, понад 10 років тому серйозно захопився мистецтвом. Але не у сенсі колекціонування чи пасивного споглядання, а самотужки розпочав створювати художні твори. На 56 році життя він з допомогою техніки випалювання написав свою першу ікону – «Народження Христа». Тепер у доробку майстра-самоука уже вісім полотен. На кожне з них він витрачає щонайменше рік своєї праці. Каже, в Україні ще ніхто з митців таким не займається. І хоча свої твори не наважується оцінювати, за один з них йому пропонували 1500 доларів.

Детальніше – в ексклюзивному інтерв’ю спеціально для читачів газети «Погляд».

– Олександре, багато років поспіль є підприємцем, власником «Сашкової пиріжкової» на Калинівському. З якого дива опинилися на шляху творчості?

– Я усе життя любив художню справу, навіть пробував щось робити. У шкільні роки постійно малював стінгазети, а вже дорослим, коли з’явилася мода на чеканки, навчився чеканити. Пізніше переймав досвід гравіювання на дорогоцінному металі у 92-річного майстра. То була справжня ручна робота, а не просто «штамповка».

– А як розпочали створювати ікони? Може, Вам наснився якийсь віщий сон?

– Ні, сон мені не снився. Усе розпочалося з того, що 2003 року ми з дружиною гостювали в Ізраїлі. Нас туди запросили товариші, з якими свого часу навчалися, працювали. Вони створили таку насичену культурну програму, що ми жодного дня не просиділи у чотирьох стінах. Побували у різних святих місцях. Велике враження на мене справив Храм Гробу Господнього. По-перше, всередині там неймовірно красиво, чого лише вартують ті фрески! По-друге, коли на хвилину заходиш всередину у самий Гріб Господній, де капличку зроблено, то виходиш звідти ніби іншою людиною. Не молився, бо не знаю молитов, але після того я впродовж дня наче літав, так мені було добре. І хоч я заходжу у храми, то просто з цікавості, а не фанатично. Бога тримаю у себе в серці... Тож коли побачив художню красу храмів, вирішив творити. Мав досвід випалювання, але то такі примітивні картинки були, можна сказати, що не вмів нічого. А тут через місяць після поїздки, як розпочав, то дотепер мене не спинити (усміхається, – авт.). Правда, спершу тренувався на невеличких шматочках фанери, техніку виробляв.

– Хтось підказував що й до чого, адже у дипломованих художників, вочевидь, є певні секрети?

– Ніхто не підказував, з таким видом художньої творчості не працюють в Україні. Ось у мене є знайомий скульптор, член Спілки художників України, то він сказав, що про виготовлення ікон з допомогою техніки випалювання ніде не чув.

– А як оточення оцінює Вашу творчість: захоплюється чи скептично ставиться?

– Декілька років тому мені запропонували виставити свої картини в університетському храмі Трьох Святителів. На 135-річний ювілей ЧНУ ім. Ю. Федьковича прийшло дуже багато народу, майже всі – люди духовенства з різних міст України. І ось до мене підійшов представник Львівсько-Сокальської епархії і сказав: «Олександре Павловичу, я іконопис у своєму житті бачив усілякий, але такого – ні. Я дуже вас прошу, не зупиняйтеся на цьому – працюйте, працюйте, працюйте». Чимало гостей фотографували мої роботи на згадку.

– Скільки вартують готові вироби, адже кожен твір – це цілий рік Вашої праці?

– Якось до мене прийшов товариш зі своїм вуйком, який приїхав з Австрії. Коли австрійський гість побачив мої роботи, запропонував продати бодай одну картину. Однак я ніколи не думав ними торгувати, тож навіть приблизних цін не обмірковував. Вуйко сказав, що мої твори дуже цікаві та цінні, бо то ручна робота (у них, на Заході, це дуже в пошані). Гадаю, якби я заправив 2000 доларів – він би дав. Тому що дуже загорівся, сходу готовий був викласти 1500 доларів.

– У Вашому доробку нині є вісім картин, якою буде їхня подальша доля: збираєтеся залишити нащадкам чи подарувати церкві?

– Можливо, цю колекцію внукові залишу, якщо побачу, що йому це справді цікаво. Тому що таку роботу взяти, а потім десь викинути, то це навіть гріх перед Богом. А, може, передам свої напрацювання у музей чи собор.

– Були ідеї щодо того, аби передати комусь свої знання?

– Так, я замислювався над цим. Правда, внук Сашко більше спортом хоче займатися. Може, ще до того не дійшов. Якось один раз брався, але він не має необхідної посидючості, йому б побігати, футбол пограти.

Гадаю, можна було б якийсь гурток організувати у школі, щоб дітей навчити цієї справи.

– З якими проблемами у творчості доводиться стикатися?

– Річ у тім, що є лише одна проблема – це матеріал, фанера. Колись у нас в Красноїльську був фанерний завод і на перші свої картини матеріал купував там. Потім цей завод закрився і хоч фанера в магазинах є, але не тієї якості. Друзі допомогли знайти необхідний матеріал у місті Рівне, де є великий комбінат з виготовлення фанери. Тож змушений туди їздити. Ось з останніх закупів мої запаси вичерпано і знову треба вирушати у чуже місто.

До речі, з одного великого листка фанери (1,75 на 2 метри) може вийти лише одна робота. Оскільки мені треба гладку фанеру без усіляких розводів. Це для того, аби можна було ідеально зобразити обличчя.

– Опишіть процес роботи.

– Беру необхідне фото, йду у фотостудію, де зображення збільшують до необхідних розмірів. Потім через копірку переношу зображення на фанеру, трохи зачищаю і починаю працювати, себто випалювати. Це дуже копітка праця. На один квадратний метр йде близько 1000 мазків. Будь-яку картину розпочинаю з обличчя. Чому? Бо це розжарений тоненький ніхромовий дріт, він аж червоний від температури і якщо хоч на секунду перетримав – то усе, картину можна викинути. На одязі недоліки можна затушувати, а на обличчі нічого не зробиш?

– Можете назвати вироби довговічними?

– Так. Я використовую водостійку фанеру, яка не боїться вологи. Окрім того, обробляю уже готові картини матовим лаком, який захищає від псувань.

– Що дає Вам ця робота?

– Якщо казати по-буковинськи, то можу сказати, що все мені по цимбалах (усміхається, – авт.). Адже у процесі роботи мене нічого не цікавить, хоч би мені прийшли і сказали, що атомна війна розпочалася. Правда, перед цим я заспокоююся, налаштовуюся на роботу і працюю. Цілий день можу цим займатися. Бувало, що дружина зі мною свариться: «Іди, поїж хоч трохи». А мене нічого не цікавить. Можу з восьмої ранку до дев’ятої вечора працювати, доки очі не починають боліти, сльози йдуть і все.

– Коли відчуваєте напади натхнення, що ось хочу і все?

– Та я б і зараз працював. Шкода, що нема фанери. Я би постійно це робив. Це як книжка цікава, що не можеш відірватися. Хочеться чогось нового і якомога скоріше побачити кінцевий результат своєї праці.

– Коли можна чекати на нову виставку Ваших творів?

– Оце отець Валерій, настоятель собору Успіння Пресвятої Богородиці, збирається до мене у гості, щоби подивитися на картини і організувати виставку у церкві. Гадаю, це буде десь після новорічно-різдвяних свят. До речі, хочу поговорити з отцем, щоби, коли буде виставка, він уже їх освятив.

– Які творчі плани?

– Наразі зробив вісім картин, акцентував на основних періодах життя Ісуса: «Народження Христа», «Пастухи – перші благовісники», «Поклоніння волхвів», «Хрещення Ісуса Христа», «Ісус Христос благословляє дітей», «Таємна вечеря», «На шляху до Голгофи», «Розп’яття». Треба ще виготовити ікону «Вознесіння» і тоді цикл буде завершено. Загалом, планів багато ще є. Ось нещодавно виникло бажання зобразити нову серію творів про Єрусалим.

Джерело: vidido.ua.