Чернівчанка вже 15 років успішно бореться із раком
Весела, життєрадісна і дуже-дуже непосидюча. Хто не знає про хворобу чернівчанки Тетяни Орлецької, той навряд чи здогадається, що ось уже 15 років вона бореться зі страшною онкологічною недугою, що пережила 12 операцій, променеву терапію, витримала силу-силенну курсів «хімії».
На запитання, як трапилося, що захворіла, пані Тетяна чесно зізнається – як і кожна українська жінка, вона не надто вміє шанувати себе.
– Почалося все з того, що вдома у батьків впала у підвал. Тоді у країні саме були вибори, зачиталася на бігу якоюсь агіткою, і не помітила, що люк прочинено, так і ступила у нього з тим папірцем у руках, – пригадує жінка. – Дуже побила ноги, вдарила куприк. Синці досить швидко загоїлися, а я й думати забула про ту дрібну прикрість.
Може воно так би і минулося, та чоловік Тетяни Орлецької – військовий, їм у той час зарплату або зовсім не платили, або давали її харчами. Аби хоч трохи заробити, жінка змушена була продавати овочі на ринку. Мужньо витримувала і спеку, і дощ, і холод, а важкі мішки носила на собі. Спина боліла, та хіба до того? Зрештою, коли одного ранку не змогла встати з ліжка, «здалася» лікарям. Медики взялися лікувати пані Тетяну, діагностували запалення сідничного нерва, та краще не ставало. За три місяці вона схудла на 16 кілограмів. Зрештою, після поневірянь лікарнями, діагноз таки поставили – «остеобластома крижової кістки», пухлина вже встигла обплутати сечовий міхур і товсту кишку. Жінці на той час було лише 27.
У результаті надскладної операції, під час якої втратила багато крові, лікарям довелося повністю видалити куприк, котрий згнив.
– Потім була променева терапія, безкінечні операції і перев’язки, хіміотерапія. Із 64 кілограмів схудла до 32. Із рани через дренажі постійно витікав гній, запах був жахливий, здавалося, що розкладаюся живцем. Не могла сама ані вмитися, ані взутися, волосся випало, – розповідає Тетяна Орлецька. – У перервах між традиційним лікуванням пробувала різноманітні народні рецепти, пила чистотіл, сік цибулі, їла багато кислого, це допомагало трохи підвищити апетит, бо ж людині у такому стані нічого не хочеться, а мені конче треба було набрати вагу.
Коли стало трохи легше, поїхала лікуватися до Києва. Тамтешні медики із діагнозом чернівецьких колег не погодилися, вважаючи, що у пані Тетяни – саркома. До того ж на хребті знайшли ще одну пухлину, оперувати котру не можна, бо є ризик, що нерухомою залишиться уся нижня частина тіла.
На запитання, як вдалося витримати усе це і вижити, жінка відповідає – просто не дозволяла собі думати, що завтра для неї може не настати.
– Як можна помирати, коли сину лише 10 років? Я постійно уявляла, що зможу побувати в нього на випускному, весіллі, поняньчити внуків. Навіть коли було дуже погано, намагалася відволікатися хатньою роботою – готувала, прала, прибирала, ходила у магазин, хоч лікарі й забороняли. Хай усе робила повільно, головне – не сидіти без діла, – пригадує Тетяна Орлецька. – Напевне, ця впертість і врятувала. Дуже підтримували також рідні, чоловікові довелося доглядати мене, наче немовля. Але він постійно говорив, що все буде добре. Звісно, що у такому стані знайти роботу я не могла, але коли сидіти вдома вже було нестерпно, взялася доглядати сусідського хлопчика – водила його у садочок, годувала, гуляла з ним. Були дні, коли почувалася дуже кепсько, та все одно змушувала себе встати з ліжка, мені ж треба забрати дитину з садочка.
Нині пані Тетяна – інвалід ІІ групи, аби тримати свою страшну недугу в шорах, їй тричі на рік доводиться робити хіміотерапію. Вона, як і раніше, багато фізично працює, ходить на роботу, хоч варто було би більше відпочивати. Але, повертаючись до початку, ми, українські жінки, не звикли себе любити.
Джерело: vidido.ua. Фото Надії Карбунар
