Незвичайна зустріч Анатолія Томківа з читачем
Відбулась зустріч читачів та земляків Анатолія у незвичайному форматі, а саме у торговому центрі "Формаркет"
Автор прочитав свої новели, які щойно вийшли з під його пера. А також вірші, які присвятив свої внучці Ванессі котра зараз живе в далекі Англії.
Відомий буковинський письменник, радіожурналіст Анатолій Томків у такому незвичайному місці презентував своє друге дітище — книгу "В Євросоюз через Кінашку", яка побачила світ у 2013 році. До неї увійшла 41 новела.
Нова робота ілюстрована його власними малюнками та фотографіями. У цій книзі вдало і невимушено поєднуються реалії і містика, славне історичне минуле і мінлива сучасність, любов і ненависть, добро і зло, краса природи і людина. Ця багатогранна, різнобарвна палітра життя зображена письменником соковито й жваво, з неповторним буковинським, гуцульським колоритом, просто і доступно для пересічних читачів.
Зустріч відбулась у теплі обстановці.
Пропоную одну з новел автора:
Храму не буде...
… Від Черемоша зарінком, порослим верболозом, мокрий смерековий стовбур то безшумно повз травою, слідуючи за кінськими копитами, то скреготів, перекочуючи під собою камінці, коли потрапляв на твердь.
Під горбом, перед заздалегідь розкладеним воринням, натужно, одними грудьми Данило промовив «дьє»! Коники енергійніше замахали головами, бовтиці біля їхніх вух рвонулися уверх-униз. Дзенькнули, упавши посеред подвір’я, ослаблені ворчики. Кінські ніздрі випустили гарячий дух, потягнулися до трави. Данило і сам ослаб, ніби й він тягнув з ріки величезну вагу, що її бокораші тиждень тому спровадили з верхів’я під Буркутом туди, де Черемош вгризається в Сокільське каміння.
Але дараба дійшла лише до цього місця — скелі з одного боку та зарінка і хат попід гору з другого. Бо керма тут не завжди справлялися із повінню, створеною, окрім попусків гамованками, ще й зливою, раптово вилитою з небесного відра у горах. Відтак схарапуджена передня талба з диявольською силою полізла на берег, задні наперли — і гнучка змія плоту, натягуючи сталеві «швари», зламалася, перетворилася на місиво наїжаченої деревини. Ще кілька сплавів, що йшли один за одним від перепускної гаті, створили під скалою страшний рейвах. Сплавщики кидали керма, хапали з сохарів поклажу і, балансуючи руками на слизьких смерекових тілах, під якими шаленіла вода, вискакували на зарінок, рятуючись від того, що вже не контролювалося лісгоспівським начальством, і ніким не керувалося, окрім Всевишнього.
Таке траплялось не раз на Сокільському виверті ріки. Але, коли громаддя сотень тонн лісу завмирало, страх розчинявся у повзучих туманах, а в селі починалось життя зовсім інше. Було в ньому щось сакраментально-відчайдушне, трішки навіть веселеньке, ніби якась дотошно вимоглива газдиня, що правила порядком, усіх змушувала його дотримуватися, сама необачно скоїла безлад. І тепер можна було не зважати на хазяйку, робити те, що треба було б робити в першу чергу, хоч при ній, а хоч без неї.
Сплавщики поселялися у місцевих мешканців іноді на тиждень і більше, поки рейвах на річці не розтягався лебідками, тракторами, кіньми. Статечні жилаві бокораші, що орудували кермами, цапінами, сокирами, раптом виймали із врятованих у габах засмальцьованих рубцаків флояри, сопілки, і навіть скрипки. Зарінком стелилися і тужливі, і веселі мелодії, наповнюючи простір фатальною урочистістю, легкістю на зразок «пішла корова, най уже йде і телі»...
Уся ця оновлена після черемоського Армагеддону реальність, попри важку щоденну працю, ставала схожою або на храм з гостями, що спали у хатах на постелених джергах, частувалися горівочкою, вином з дерену з кісточками, або ж на приготування до храму, що мав настати після наведення порядку в річці і на зарінку.
Самі ж плотогони, звільнені від напруги небезпечної варти за кермами, у тому храмуванні-приготуванні ставали говіркішими, дотепнішими, брали один одного «на збитки». Гостренькі добірні масненькі слова пурхали поміж них туди й сюди, на все вони мали відповіді, ніби заздалегідь заготовлені в кишенях.
З господарями плотогони спілкувалися чемно, із вдячністю за наданий прихисток, але не без легенького гумору — не як чужі, а як домашні. Адже, окрім всього, з’їдені кулеша й гуслянка, випита дернівка компенсувалися не лише жартами й грою на інструментах, але й ковбиками з черемоського рейваху, притягнутими господарям на подвір’я у сліпу пору раненько, або вечірніми сутінками.
Данило з молодою жінкою Одокією, що впродовж тижня пригощала двох сухорлявих сплавщиків Василя та Петра з Яблуниці й Конятина, також мали свій рахунок. Рівненька, майже без сучків, смеречина, витягнута з ріки Даниловими кіньми, була вже третьою за час цього гостювання.
Затягнувшись димком висушеної в запіччі «Верховини», Данило прикинув, що з ковбика вийде «сороківка» на підлогу, або лігар, чи кроква на нову хату.
— Одокі, — звернувся він до жінки, поважно заходячи в хату, — даш сплавщикам деренівки май більше, бо вони вже йдут сегодни. Хоч брехуни, але роблять, що обіцяють, дай, Боже, їм здоровля.
— Та чо брехуни, якщо роб’ют?..
— Бо такого усякого говорют, що не знати, коли серйозно, а коли на збитки…
— А видиш, не на збитки…
— Шо правда, то правда. Твої родичі як прийдут на храм, то вже не будут, як торік, казати, що твій чоловік або не годен, або не дбає…
— Та же храм на Михайла, Данильцю...
— На Михайла, але ці брехуни «храмуют» кожен день.
— То вони так собі жартують...
— Трохи жартують, трохи на флоєрі грають, але на стіл давай, як на храм... Ти би менше з ними торохтіла. Дала їсти, та й кутайси тихенько.
— Я так і роблю… — засумнівалась у почутому Одокія.
— І так, а більше і не так, — знаюче й багатозначно мовив Данило.
В обідню пору господиня крутилася біля Василя з Петром, як бджола біля меду, витягаючи з банки огірки. Данило, вдоволений прибутком у господарці, й сам випив трохи більше деренівки, аніж зазвичай, зарум’янився, ніби й справді вже сидів на храму.
— Йой, молодичко, які у вас файні гірчаки, — хвалив газдиню Василь, хоча огірки були перекислі і ледве трималися купи.
— Дуже добрі, — погодився Петро, намагаючись нахромити огірок. — Губами би їв…
— Єк ви файно умієте квасити, — продовжив Василь.
— Наші курви, — підтримав колегу Петро, — єк наквасют, то зуби поломиш… А це так легонько, флєц — і нема…
— Ну, ну, — підхопив Василь, — флєц… А наші єк заквасют, то тверде, єк плитє якесь… І як ви то робите, молодичко?..
Слухаючи ту похвалу, Одокія не могла відійти від стола, як наказував Данило, бо усім своїм не худим тілом розквітала-червоніла від почутого піоною, вростала корінням біля місця цвітіння. Далі енергійно взялася пояснювати, скільки і якого зілля треба закласти в банку, яких спецій і в якому порядку.
— Ого, наші того не уміют… — скрушно промовив Василь.
— Ні, ні,— погодився Петро.
— Знаєте що, — посмілішала Одокія — у нас на Михайла буде храм. Беріть своїх жінок, приходьте на храм, я їх навчу таких огірків робити. Усе покажу, єк си належит…
Сплавщики подякували за гостинність, попрощалися і пішли на зарінок до дараби, уже вивільненої із завалів, прив’язаної сталевою шварою до берега.
У хаті стало так тихо, що чутно було, як скапувала в миску сироватка з марлевої дульки сиру, підв’язаної біля печі майстринею квашення огірків. З Одокіїного обличчя не сходила усмішка газдині, яку хвалили гості. Однак, Данило закліпав очима, ніби в них хтось сипонув порохом, і сказав зовсім про інше:
— Видиш, вони тут тиждень їли-пили, а ми тепер мусимо їх приймати на храм уже без ковбиків, та ще й з жінками… Просив тебе не торохтіти?.. Прийде ще одна повінь, все одно будут ночувати… Єк не вони, то хтось. Скала не втече… Ану, борзенько кажи їм, що храму не буде…
Одокія з Данилом вийшли на ганок. Постаті сплавщиків на шляху, яким Данило тягнув кіньми смереку, виднілися вже біля верболозу на зарінку.
— Василю, Петре! — Замахала руками Одокія. — Храму не буде!
— Буде… буде... — озвалось луною під Сокільським камінням.
Бокораші зупинилися, також замахали руками:
— Чуємо, що буде!.. Дєкувать файно! Прийдемо з жінками!
— Не-бу-де хра-му, не-бу-де! — повторила Одокія по складах кожне слово, стаючи навшпиньки та прикладаючи рупором долоні до рота.
— Де, де … — пролунало у скалах.
— Знаємо де…— почулося у відповідь. — У вас!.. На Михайла!.. Прийдемо!.. Будемо ночувати!.. З жінками!..
Вітерець повіяв зарінком. Василь з Петром пішли далі, обнявшись і, очевидно, щось наспівуючи.
Незабаром у верболозі заграла флояра…
Анатолій Томків (за сюжетом Марка Томюка)
Підготував Степан Карачко
